(Прослуховування
фонозапису «Молитви» Ф. Війона)
Ведучий:
Мабуть,
так створена кожна людина: у важкі життєві хвилини вона звертається до Бога,
сподіваючись на його допомогу.
І хоча ще з
юнацьких років девізом М. Ю. Лермонтова було: «Страждати без усяких ознак
страждання», поет неодноразово веде розмову з Всевишнім.
Три
«Молитви» Михайла Юрійовича виявляють авторське прагнення єднання з Богом,
бажання знайти визволення від самотності.
Читач:
В минуту
жизни трудную
Теснится ль
в серце грусть:
Одну
молитву чудную
Твержу я
наизусть.
Есть сила
благодатная
В созвучьи
слов живых,
И дышит непонятная,
Святая прелесть в них.
С души как бремя скатится,
Сомненье далеко –
И верится, и плачется,
И так легко, легко…
Ведуча:
За кожним
поетичним рядочком чуються священні слова: «Отче Наш…».
Але не за
цим віршем ми поведемо сьогодні розмову.
Лермонтов
створив молитву, в якій звертається до Богоматері, він молить її захистити ту,
яка гідна добрих супутників життя, світлої молодості й спокійної старості.
Читач:
Я, матерь божия, ныне с молитвою
Пред твоим образом, ярким сиянием,
Не о спасении, не перед битвою,
Не с благодарностью, иль покаянием,
Не за сою молю душу пустынную,
За душу странника в свете безродного;
Но я вручить хочу деву невинную
Тёплой заступнице мира холодного.
Окружи счастием душу достойную;
Дай ей сопутников, полных внимания,
Молодость светлую, старость покойную,
Сердцу незлобному мир упования.
Срок ли приблизится часу прощальному
В утро ли шумное. в ночь ли безгласную,
Ты восприять пошли к ложу печальному
Лучшего ангела душу прекрасную.
Літературознавець
1:
Приводом
створення цієї молитви, звичайно, було кохання, кохання трагічне для
Лермонтова.
Будучи
студентом Московського університету, Лермонтов пристрасно закохався у
молодесеньку, милу, розумну, як день, і чарівну Вареньку Лопухіну. Це була
натура запальна, поетична та у вищому степені симпатична. Ласкавий погляд,
світла посмішка полонили романтичну душу поета. Крім доброти та ясного розуму,
у Лопухіної був характер, що виділяв її серед інших.
«… Її
характер мені подобався: в ньому бачив я якусь завзятість, твердість й благородство,
рідко помітні в наших жінках… щось первісне, допотопне, щось захоплююче. Я був
захоплений цією дівчиною, я був зачарований нею; навколо неї був якийсь
чарівний нарис; вступивши за його межі, я вже не належав собі».
Літературознавець 2:
Лермонтов
декілька разів малював свою «мадонну», а також створив виразний словесний
портрет у поетичних творах:
Читач:
Она не гордой красотой
Пленяет юношей живых,
Она не водит за собой
Толпу вздыхателей немых…
Однако все её движенья,
Улыбки, речи и черты
Так полны чудной красоты.
Но голос в душу проникает,
Как вспоминанье лучших дней,
И сердце любит и страдает,
Почти стыдясь любви свое.
Літературознавець
3:
В 1835 році Варвара Олександрівна раптово й дивно одружується. Поет болісно
реагує на це одруження, але продовжує кохати її. Свідчать про це, звичайно,
його вірші:
Читач:
… Увы! года летят:
Страдания её до срока изменили;
Но верные мечты тот образ сохранили
В груди моей; тот взор, исполненный огня,
Всегда со мной…
Літературознавець
2:
В лютому 1838 року Михайло Юрійович робить крок до
примирення:
він пише Марії Олександрівні Лопухіній і вкладає у конверт вірші, звернені до
її молодшої сестри. Це була молитва про прощення – за недоречність мстивого
пориву, за неделікатність. Молитва й зізнання у по життєвому коханні.
Літературознавець 3:
Не дивлячи
на свої страждання та біди (смерть народженої дитини, важка хворобливість),
Варвара Олександрівна почула цю молитву й відгукнулася на неї.
Троюрідний
брат поета Шан-Гірей згадував: «Навесні 1838 року приїхала в Петербург з
чоловіком Варвара Олександрівна проїздом з-за кордону. Лермонтов був Царському,
я послав за ним, а сам поскакав до неї. Боже мій, як болісно стислось моє
серце, коли я побачив її! Бліда, худа, й тіні минулої Варвари, лише очі… були
такі ж ласкаві, як і раніше… Це була наша остання зустріч, ні йому, ні мені не
судилося більше бачити її. Вона пережила його, томилась довго…».
Ведуча:
Деталей
цієї короткої зустрічі ми ніколи не дізнаємося. Але, можливо, спогадам про неї
світова література зобов’язана геніальним перекладом відомого вірша Г. Гейне
«Вони кохали один одного». Переклад був не зовсім точним. Лермонтов вніс до
тексту відсутній у німецького поета мотив побачення після смерті, переніс
трагедію невимовленого кохання за межі земного існування:
Они любили друг друга так долго и так нежно,
С тоской глубокой и страстью безумно-мятежной!
Но как враги избегали признанья и встречи,
И были пусты и хладны их краткие речи.
Они расстались в безмолвном и гордом страданье
И милый образ во сне лишь порою видали.
И смерть пришла: наступило за гробом свиданье…
Но в мире новом друг друга они не узнали.
Комментариев нет:
Отправить комментарий