Історія одного кохання

Ведуча:

Ця розповідь не буде пов’язана з історією одного вірша. Ми будемо говорити про одне кохання.

Ведучий:

Немає у світі жодної людини, через життя якої б не пройшло кохання. Тема кохання вічна, але в долі кожної окремої людини вона неповторна, як неповторна його душа, як неповторне його життя.

Ведуча:

Вірші про кохання А.Ахматової приваблюють до себе нові покоління читачів: адже всі ми знаходимо в них відголоски особистих почуттів. «І хто б повірив, що я задумана так надовго…», - говорила поетеса.

Ведучий:

Анна Андріївна Ахматова не любила розповідати про своє особисте життя, про її романи відомо зі слів друзів, близьких, знайомих. Часто поетеса сама у віршах розкривала таємниці своїх почуттів до коханих чоловіків.

Ведучий:

Лише одна історія, яка трапилася з нею в молодості, коли поетесі ледь виповнилося двадцять років, породила немало загадок, розгадати які до кінця не вдається й до сьогодні. Ахматова ретельно приховувала історію цього кохання й лише в кінці життя відкрила завісу над її теплими почуттями до італійського художника Амедео Модільяні.

Літературознавець 1:

Почалося все з 25 квітня 1910 року. В цей день у Києві, в церкві Нікольської слобідки відбулося вінчання Анни з Миколою Гумильовим. Після весілля молодожони їдуть у весільну подорож. Куди ж можуть їхати російські молоді, як не в Париж? Саме тут, в Парижі, Аню Горенко чекає перша зустріч з Ним – з Амедео Модільяні.

Літературознавець 2:

Італійський єврей за походженням, Модільяні переїхав в Париж в 1906 році, щоб брати уроки художньої майстерності у видатних французьких живописців і заявити про себе, як про молодого, талановитого художника. Модільяні  був невідомий і дуже бідний, а обличчя його випромінювало таку безпечність і спокій, що Ахматовій він видався людиною з іншого світу.

Літературознавець 3:

Про Ахматову говорили, що вона була такою красивою, що на  вулицях всі заглядалися на неї, а незнайомі чоловіки не соромились висловлювати своє захоплення від її чарівності.

Художник обережно попрохав у Ахматової дозволу написати її портрет. Вона погодилася. Так почалася історія пристрасного, але нетривалого кохання.

Літературознавець 4:

Після повернення в Петербург Ахматова продовжувала писати вірші, поступила на історико-літературні курси, а чоловік, Микола Гумильов, з нетерпінням чекав осені, щоб поїхати до Африки, обіцяв повернутися лише до наступної весни.

Молодій жінці самотньо, і ніби читаючи її думки, паризький красень раптом прислав їй листа, сповненого палкого зізнання у коханні, очікування нової зустрічі. Листи стали частими, очікуваними.

Він стає присутнім в її віршах. Мабуть, про нього й цей березневий вірш:

Я на солнечном восходе

Про любовь пою,

На коленях в огороде

Лебеду полю.

Вырываю и бросаю –

Пусть простит меня.

Вижу, девочка босая

Плачет у плетня.

Страшно мне от звонких воплей

Голоса беды,

Всё сильнее запах тёплый

Мёртвой лебеды.

Будет камень вместо хлеба

Мне наградой злой.

Надо мною только небо,

А со мною голос твой.

Літературознавець 1:

Вона чує його голос, який «назавжди залишився в пам’яті».

А в березні 1911 року Гумильов повернувся з Африки. Майже зразу між подружжям відбулася сварка. Ображена Анна згадала про паризького прихильника й раптово поїхала до Франції, де провела тривалих три місяці.

Літературознавець 2:

Модільяні подарував Анні Андріївні незабутні дні, які залишилися з нею на все життя. Вони гуляли нічними вулицями Парижу, відвідували музеї, бродили парками, де музиканти сиділи на круглій естраді, де так невиразно весело чи невиразно сумно лунала музика:

Звенела музыка в саду

Таким невыразимым горем.

Свежо и остро пахли морем

На блюде устрицы во льду.

Он мне сказал: «Я верный друг!»

И моего коснулся платья.

Как не похожи на объятья

Прикосновенья этих рук.

Так гладят кошек или птиц,

Так на наездниц смотрят стройных…

Лишь смех в глазах его спокойных

Под лёгким золотом ресниц.

А скорбных скрипок голоса

Поют за стелющимся дымом:

«Благослови же небеса –

Ты первый раз одна с любимым».

Літературознавець 3:

А Модільями малював її, шаленіючи від її незвичайного тіла.

Коли Ахматова покидала Париж, прощаючись, художник віддає їй малюнки. Вони ніби знали, що більше не побачаться. Вже восени в Царському Селі вона написала «Пісню останньої зустрічі»:

Читач:                Так беспомощно грудь холодела,

Но шаги мои были легки.

Я на правую руку надела

Перчатку с левой руки.

Показалось, что много ступеней,

А я знала – их только три!

Между клёнов шопот осенний

Попросил: «Со мною умри!

Я обманут моей унылой,

Переменчивой, злой судьбой».

Я ответила: «Милый, милый!

И я тоже. Умру с тобой…»

Это песня последней встречи.

Я взглянула на тёмный дом.

Только в спальне горели свечи

Равнодушно-жёлтым огнём.

Літературознавець 4:

З їхньої останньої зустрічі пройшли довгих дев’ять років. Ахматова продовжувала писати, прославилась. В деяких її віршах простежувався сум за Парижем і Амедео:

Читач:

О, не вздыхайте обо мне,

Печаль преступна и напрасна,

Я здесь, на сером полотне,

Возникла странно и неясно.

И нет греха в его вине,

Ушёл, глядит в глаза другие,

Но ничего не снится мне

В моей предсмертной летаргии.

До кінця життя поетеса стверджувала, що в її творчості немає жодного вірша, присвяченого Модільяні. Так це чи ні, тепер залишається лише гадати.

Презентація

 Література:

1. Ахматова А. А. Собрание сочинений в 2-х т. – М.: Правда, 1990.

2. Виленкин В. Я. В сто первом зеркале. – М.: Советский писатель, 1990.

3. Сардарян А. Р. 100 великих историй любви. – М.: Вече, 2004.