Ведуча:
Ця розповідь не буде
пов’язана з історією одного вірша. Ми будемо говорити про одне кохання.
Ведучий:
Немає у
світі жодної людини, через життя якої б не пройшло кохання. Тема кохання вічна,
але в долі кожної окремої людини вона неповторна, як неповторна його душа, як
неповторне його життя.
Ведуча:
Вірші про
кохання А.Ахматової приваблюють до себе нові покоління читачів: адже всі ми
знаходимо в них відголоски особистих почуттів. «І хто б повірив, що я задумана
так надовго…», - говорила поетеса.
Ведучий:
Анна
Андріївна Ахматова не любила розповідати про своє особисте життя, про її романи
відомо зі слів друзів, близьких, знайомих. Часто поетеса сама у віршах
розкривала таємниці своїх почуттів до коханих чоловіків.
Ведучий:
Лише одна
історія, яка трапилася з нею в молодості, коли поетесі ледь виповнилося
двадцять років, породила немало загадок, розгадати які до кінця не вдається й
до сьогодні. Ахматова ретельно приховувала історію цього кохання й лише в кінці
життя відкрила завісу над її теплими почуттями до італійського художника Амедео
Модільяні.
Літературознавець 1:
Почалося
все з 25 квітня 1910 року. В цей день у Києві, в церкві Нікольської слобідки
відбулося вінчання Анни з Миколою Гумильовим. Після весілля молодожони їдуть у
весільну подорож. Куди ж можуть їхати російські молоді, як не в Париж? Саме
тут, в Парижі, Аню Горенко чекає перша зустріч з Ним – з Амедео Модільяні.
Літературознавець 2:
Італійський
єврей за походженням, Модільяні переїхав в Париж в 1906 році, щоб брати уроки
художньої майстерності у видатних французьких живописців і заявити про себе, як
про молодого, талановитого художника. Модільяні був невідомий і дуже бідний, а обличчя його
випромінювало таку безпечність і спокій, що Ахматовій він видався людиною з
іншого світу.
Літературознавець 3:
Про
Ахматову говорили, що вона була такою красивою, що на вулицях всі заглядалися на неї, а незнайомі
чоловіки не соромились висловлювати своє захоплення від її чарівності.
Художник
обережно попрохав у Ахматової дозволу написати її портрет. Вона погодилася. Так
почалася історія пристрасного, але нетривалого кохання.
Літературознавець 4:
Після
повернення в Петербург Ахматова продовжувала писати вірші, поступила на
історико-літературні курси, а чоловік, Микола Гумильов, з нетерпінням чекав
осені, щоб поїхати до Африки, обіцяв повернутися лише до наступної весни.
Молодій
жінці самотньо, і ніби читаючи її думки, паризький красень раптом прислав їй
листа, сповненого палкого зізнання у коханні, очікування нової зустрічі. Листи
стали частими, очікуваними.
Він стає
присутнім в її віршах. Мабуть, про нього й цей березневий вірш:
Я на солнечном восходе
Про любовь пою,
На коленях в огороде
Лебеду полю.
Вырываю и бросаю –
Пусть простит меня.
Вижу, девочка босая
Плачет у плетня.
Страшно мне от звонких воплей
Голоса беды,
Всё сильнее запах тёплый
Мёртвой лебеды.
Будет камень вместо хлеба
Мне наградой злой.
Надо мною только небо,
А со мною голос твой.
Літературознавець 1:
Вона чує
його голос, який «назавжди залишився в пам’яті».
А в березні
1911 року Гумильов повернувся з Африки. Майже зразу між подружжям відбулася
сварка. Ображена Анна згадала про паризького прихильника й раптово поїхала до
Франції, де провела тривалих три місяці.
Літературознавець 2:
Модільяні
подарував Анні Андріївні незабутні дні, які залишилися з нею на все життя. Вони
гуляли нічними вулицями Парижу, відвідували музеї, бродили парками, де
музиканти сиділи на круглій естраді, де так невиразно весело чи невиразно сумно
лунала музика:
Звенела музыка в саду
Таким невыразимым горем.
Свежо и остро пахли морем
На блюде устрицы во льду.
Он мне сказал: «Я верный друг!»
И моего коснулся платья.
Как не похожи на объятья
Прикосновенья этих рук.
Так гладят кошек или птиц,
Так на наездниц смотрят стройных…
Лишь смех в глазах его спокойных
Под лёгким золотом ресниц.
А скорбных скрипок голоса
Поют за стелющимся дымом:
«Благослови же небеса –
Ты первый раз одна с любимым».
Літературознавець
3:
А Модільями
малював її, шаленіючи від її незвичайного тіла.
Коли
Ахматова покидала Париж, прощаючись, художник віддає їй малюнки. Вони ніби
знали, що більше не побачаться. Вже восени в Царському Селі вона написала
«Пісню останньої зустрічі»:
Читач: Так беспомощно грудь холодела,
Но шаги мои были легки.
Я на правую руку надела
Перчатку с левой руки.
Показалось, что много ступеней,
А я знала – их только три!
Между клёнов шопот осенний
Попросил: «Со мною умри!
Я обманут моей унылой,
Переменчивой, злой судьбой».
Я ответила: «Милый, милый!
И я тоже. Умру с тобой…»
Это песня последней встречи.
Я взглянула на тёмный дом.
Только в спальне горели свечи
Равнодушно-жёлтым огнём.
Літературознавець
4:
З їхньої останньої зустрічі пройшли довгих дев’ять років. Ахматова
продовжувала писати, прославилась. В деяких її віршах простежувався сум за
Парижем і Амедео:
Читач:
О, не вздыхайте обо мне,
Печаль преступна и напрасна,
Я здесь, на сером полотне,
Возникла странно и неясно.
И нет греха в его вине,
Ушёл, глядит в глаза другие,
Но ничего не снится мне
В моей предсмертной летаргии.
До кінця життя поетеса стверджувала, що в її творчості немає
жодного вірша, присвяченого Модільяні. Так це чи ні, тепер залишається лише
гадати.
Література:
1.
Ахматова А. А. Собрание сочинений в 2-х т. – М.: Правда, 1990.
2.
Виленкин В. Я. В сто первом зеркале. – М.: Советский писатель, 1990.
3.
Сардарян А. Р. 100 великих историй любви. – М.: Вече, 2004.
Комментариев нет:
Отправить комментарий