На мне ничего не
кончается,
я лишь мелкая
частица
великого,
бесконечного,
неисчезающего.
Важен даже
не я – рано или
поздно
всё равно умру!
– важен
тот след,
который сумею
оставить.
Каждый
должен стремиться
оставить после
себя
яркий и глубокий
след в жизни.
Не хватит у него сил,
что ж делать! Но
стремиться
к этому он
обязан.
В. Ф.
Тендряков
Незвичайний
світ життя та творчості російського письменника Володимира Федоровича
Тендрякова. 5 грудня 2013 року йому виповнюється 90 років, але до цієї урочистої
дати він не дожив. Доля відрахувала лише 60, та й ці роки були пов’язані з
важкими історичними подіями, свідком і учасником яких був письменник. Неповторний слід залишив Тендряков письменник у
російській літературі ХХ століття. «Если
люди будущего захотят узнать, как и чем мы жили в середине XX века, то без книг
Тендрякова они этого не поймут», — писав К. Ікрамов.
Хлопчиком
він захоплювався популярними творами з астрономії, фантастикою про міжпланетні
подорожі, мріяв про політ на Марс. Всі, хто стверджували, що життя на Марсі не
існує, були особистими ворогами Володі. А ще дуже хотів стати видатним
художником. Та став письменником! В своїх творах порушував гострі питання
моральності, стосунків поколінь, існуючого устрою суспільного життя, в тому числі
й села. Мабуть, саме через це влада забороняла публікувати деякі з творів.
Кожен новий витвір письменника викликав інтерес читачів та критики, зустрічав
згоду та заперечення, збуджував думку та совість.
Цікавим
є те, що твори Тендрякова відомі далеко за межами Росії, перекладені більш як
20 мовами народів світу: французькою, німецькою, італійською, англійською,
японською, китайською, іспанською, норвезькою, хінді… Світ читає Тендрякова!
Коли
й ви хочете дізнатися, як звичайний сільський хлопчик став знаменитим
письменником, яким було його дитинство, юність, хто були його батьки, товариші,
звертайтеся до «Автобіографії» Тендрякова. Хто ж краще самого письменника
розкриє таємниці найважливіших, з його точки зору, подій власного життя.
В
«Автобіографії» Володимир Федорович розмірковує про малу батьківщину,
розповідає, як і чим жила російська глибинка, зокрема село Макарівське, де
народився майбутній письменник, на світанку Радянської влади. « Я
постоянно слышал, что есть на земле место, которое называется «Моя Родина». Помнить
её я не мог, меня увезли оттуда в пелёнках, о ней рассказывали вместе со
сказками перед сном. В конце концом деревня Макаровская сама превратилась в
сказку, нечто смутное и прекрасное». Мешканці села не знали тоді, що таке залізниця, не бачили потягів, не
користувалися телеграфом, не відали про існування радіо, електроструму. А на
перше нехрещене маля, а ним був Володя,бабусі з усіх селищ сходилися
подивитися: чи бува немає у нього хвоста.
Володимир ріс мрійливим хлопчиком, але мав твердий,
прямолінійний характер. Часто йшов на берег річки Пушми й малював дешевими
акварельними фарбами, годинами міг замріяно вдивлятися у далечінь. Всі педагоги
Підосинівської школи запевняли, що Тендряков стане художником, а один заразив
його на творчість. В одному з листів своєму шкільному вчителю літератури, а
згодом й товаришу, Аркадію Олександровичу Фільову Тендряков жартома напише: «ты убил
во мне художника, заразив литературой».
Закінчивши у 1941 році середню школу, сімнадцятирічний
Володимир, як і десятки тисяч радянських випускників, став захисником
Батьківщини, солдатом, радистом. Він побував у гарячих точках фронтів:
Сталінград, Курська дуга. В 1943 році у бою за місто Харків був важко поранений
та демобілізований. Пізніше в «Автобіографії» писав: «Лежал под
бомбёжкой, сидел под обстрелом с прямой наводки, попадал и под шквальный огонь
«ишака», немецкого шестиствольного миномёта, пробивало пулями шинель и котелки
в руках, осколками прошивало рацию на спине… Я не был героем войны, на моей
совести нет ни одного убитого. Героем не был, а тружеником войны, пожалуй:
выкопал землянок и окопов, не одну сотню километров проползал с тяжёлой
радиостанцией на спине».
Письменник, учасник війни, В. Ф. Тендряков про війну писав
мало – «Оповідання радиста», «Донна Анна», «Люди чи нелюди» -, але й ці
невеликі оповідання одержали високу оцінку читачів та критиків.
У
1944 році Тендряков повернувся в Підосинівець та викладав у школі військову
справу: терпляче навчав дівчат азбуки Морзе. А першої мирної осені 1945 вступив
на художній факультет Московського інституту кінематографії, але через рік перейшов
до Літературного інституту ім. О. М. Горького, який закінчив у 1951 році.
Навчанням у інституті був зачарований: «Я попал туда, где стихами
говорили чаще, чем прозой, где фактически поклонялись слову. Этому институту я
лично обязан многим». Займався в семінарі К. Паустовського. На курсі було 22 студенти, серед них
майбутні відомі письменники Ю. Бондарєв, Г. Бакланов, В. Солоухін. У
студентські роки починає писати оповідання. В. Тендряков добре розумів, що
письменник живе у своїх творах. Він писав: «Важен не я,
важен тот след, который сумею оставить».
Час
показав, що кращі твори письменника увійшли до скарбниці російської та світової
літератури. Вони є у кожній бібліотеці, доступні кожному читачеві. Серед них
хочеться виокремити твори, адресовані юнацтву. Дорослішаючи, підлітки
переймаються питаннями: що таке час, чому він змінюється, що таке кохання,
дружба. справедливість? Тендряков та його твори «Ніч після випуску»,
«Розплата», «Чудотворна», «Весняні перевертні», «Шістдесят свічок» та інші допоможуть
у вирішенні цих непростих питань.
Відомо
також, що талановиті твори письменника не менш талановито екранізовані, живуть
на сценах відомих театрів Москви, Петербургу, в театрах Німеччини.
Особливе
місце у творчості В. Ф. Тендрякова посідають твори, написані у 70-і роки, а
опубліковані лише на початку 90-х. Це твори, присвячені темам колективізації
(«Хліб для собаки», «Пара гнідих», «Параня»), репресій («Полювання»),
волюнтаризму («На блаженому острові комунізму»). Вони опинилися у ряду
«повернутої» літератури. Читаючи їх, ви будете вражені суворою правдою життя
Радянського Союзу періоду будівництва комунізму.
Хіба
може залишити когось байдужим автобіографічне оповідання «Хліб для собаки»? Цей
твір про страшний голод 30-х років минулого століття, про наслідки
колективізації – розкуркулення.
Головний
герой оповідання – хлопчик із заможної родини, школяр. Спостерігаючи за тим, що
відбувається у селищі, він не збагне тодішньої пропаганди: «куркулі – не люди».
Згодом у нього пробуджується совість і співчуття. Які випробування на міцність
доводиться йому пережити!
Що
ж відбувалося у маленькому селищі, березнячку поблизу вокзалу? А відбувалося
там те, що і в інших подібних селищах: розкуркулені селяни – ті, кого вже не
вважали за людей. – були кинуті помирати голодною смертю на очах у мешканців
селища. Дорослі обходили це жахливе місце. А діти… «Мы, мальчишки,
в сам скверик тоже не заходили, а наблюдали из-за заборчика. Никакие ужасы не
могли задушить нашего зверушечьего любопытства. Окаменев от страха,
брезгливости, изнемогая от упрятанной панической жалости, мы наблюдали за
короедами, за вспышками «бунтарей», кончающимися хрипом, пеной, сползанием по
стволу вниз».
Для підсилення враження картиною, що відбувається, автор детально
описує сцену смерті куркуля, що «вставал во весь рост, обхватывал ломкими
лучистыми руками гладкий сильный ствол берёзы, прижимался к нему угловатой
щекой, открывал рот, просторно чёрный, ослепительно зубастый, собирался,
наверное, крикнуть проклятие, но вылетал хрип, пузырилась пена. Обдирая кожу на
костистой щеке, „бунтарь“ сползал вниз по стволу и затихал насовсем».
Зразу за описом читаємо міркування начальника
станції, який за службовим обов’язком змушений слідкувати за «куркулями»: «Что же
вырастет из таких детей? Любуются смертью. Что за мир станет жить после нас?
Что за мир?...». Подібні питання лунають ніби від самого автора, який через роки вражається, як він,
мрійливий, вразливий хлопчик, не втратив розум, спостерігаючи подібне.
Головний герой є свідком
того, як голод змушує «опрятных» людей йти на публічне приниження. Це дещо «обмозолило»
його душу, але не
настільки, щоб стати байдужим до цих голодних людей, будучи ситим. Він знав, що
бути ситим, коли навколо стільки голодних, - соромно, і прагнув не показувати
цього, але таємно виносить збережені залишки своєї їжі «куркулям». Так тривало
певний час, але кількість «попрошаек» стала рости, а прокормити більше двох
людей хлопчик вже не міг. І тоді стався зрив: відчуваючи свою безсилість,
хлопчик розганяє осіб, які переслідують його: «У меня
потемнело в глазах. Из меня рыдающим галопом вырвался чужой дикий голос:
«Уходите! Уходите! Сволочи! Гады! Кровопийцы! Уходите! Остальные разом потухнув,
опустив руки, начали поворачиваться ко мне спинами, расползаясь без спешки,
вяло. А я не мог остановиться и кричал рыдающе».
Декількома
фразами автор передає емоційний надрив дитини, його страх і протест, що живуть
поряд з покірністю та безнадійністю приречених людей.
Десятилітній
хлопчик зцілився, але чи повністю? Він більше не виніс би кусень хліба вмираючому
від голоду «куркулеві», але чи залишилася спокійною його совість?
Він не спав ночами, він
думав: «Я дурной мальчишка, ничего не могу с собой поделать —
жалею своих врагов!» І тут з’являється собака – найголодніша істота у селищі. Хлопчик хапається за неї
як за єдиний спосіб не втратити глузду від жаху усвідомлення того, що він
щоденно «з’їдає» життя декількох людей. Дитина годує нещасну собаку, яка не
існує ні для кого, але розуміє, що «не облезщего от голода пса кормил я кусками
хлеба, а свою совесть».
Здається, можна було б й
завершити оповідання на цій, відносно радісній, ноті. Та автор додає ще один
епізод, який підсилює тяжке враження: «В тот месяц застрелился начальник станции, которому по долгу службы
приходилось ходить в красной шапке вдоль вокзального скверика. Он не догадался
найти для себя несчастную собачонку, чтоб кормить каждый день, отрывая хлеб от себя».
Так
закінчується оповідання. Але
й після цього, читача ще певний час не покидають відчуття жаху й морального
спустошення, викликані людськими стражданнями. Майстерність автора спромоглася досконало
передати не лише історичні факти, а й почуття, що живо лунають через часовий
простір.
Письменник,
публіцист, сценаріст В. Ф. Тендряков залишив нам у спадок твори, думки, які не втратили своєї
актуальності і в наш час: «Все мы люди, живущие в одном мире
единой жизнью, и нельзя, чтобы твоё горе вызывало у меня радость, а причины
моего восторга, были бы для тебя ненавистны. Почувствуй моё горе как своё, если
ты не хочешь, чтобы мы отравили друг другу существование».
Використані джерела
1.
Барташевич Л. Миражи и действительность.
– М.: Кн.палата. 1988. – с.168 – 170.
2.
Гольданский В. Монолог вместо диалога. –
М.: Кн.палата. 1988. – с.381 – 382.
3.
Гранин Д. Колокол памяти. - М.:
Кн.палата. 1988. – с.242 – 245.
4.
Зарахович И. Камо грядеши? - М.:
Кн.палата. 1988.- с.3 – 7.
5.
Тендряков В. Ф.Кончина: Повести.
Рассказі. – М.: Известия, 1990.
6.
Тендряков В. Ф. Чудотворная. Повести. –
К.: Рад. шк., 1985.
7.
http:|//ru.wikipedia.org - Википедия.
8.
http:|//wwwtendryakovka.ru/tendryakov/foto_t - сайт
литературного музея писателя.
10.
http:|//gaspiko.ru/html/tendryakov – биография
писателя.
Комментариев нет:
Отправить комментарий